Допомогою у вивченні заупокійних мелодій послужить аудіодиск із записом богослужінь, які містяться у друкованому виданні. Запис аудіодиску здійснено на студії «Радіо Дзвони-105,8 FM» (м.Івано-Франківськ)

Звукорежисер – Роман Калин.

 

Чин похорону мирян
Чин похорону усопших у Світлий тиждень
Чин похорону дитини
Чин похорону дитини у Світлий тиждень
Чин великої панахиди або парастасу
Чин малої панахиди

 

“Сон перед Господом - смерть преподобних Його”, – таким є християнське розуміння смерті (        ). Померлого у візантійській традиції називають усопшим –  тим, хто заснув. Смерть християнина є наслідуванням смерті Христа. Віра у силу Воскресіння Христового дозволяє членам Його тіла сподіватися на участь у Його воскресінні (Рим. 6:8).

Похоронні обряди християнських Церков, як і вся літургійна традиція Церкви, ґрунтуються на глибокій вірі в смерть та наступне воскресіння Христа Спасителя. Вони є не лише практичним переданням тлінних останків людини землі, але й черговим нагадуванням (анамнезою) спільноті про зміст дочасного та вічного життя людини в Христі Ісусі.

Чин християнського похорону є молитвою Церкви, якою вона як любляча мати готує усопшу дитину до зустрічі з її небесним Отцем, наполегливо благаючи «оселити її у дворах Бога» і простити усі гріхи й провини. Смерть у християнському розумінні не є чимось незнаним, темним і страшним. Церква супроводжує померлого у «блаженну путь» – дорогу, якою вже пройшов Христос, – і запрошує нас взяти участь у його воскресній ході.

Цей супровід починається звершенням молитовного чину «на відхід душі від тіла», продовжується читанням Псалтиря при домовині покійного, служінням чину парастасу і похорону та закінчується процесійною ходою на цвинтар зі входом у церкву на знак того, що усопший є воцерковленою людиною. Здійснюючи чин похорону, Церква визнає у тілі померлого образ самої себе – храму Святого Духа. Під час похорону тіло християнина, наче зерно, вкладають у землю з надією, що у загальному воскресінні воно проросте у життя вічне.

За своєю структурою чин похорону є говінням. Для померлого вже настав час зустрічі з Христом, і йде він до цієї зустрічі як член церковної спільноти, що перебуває в молитовому говінні.

Похоронні стихири та пісні з глибоким психологічним змістом допомагають у процесі прощання з особою, яка ще недавно жила посеред нас, а тепер переступила поріг смерті та стоїть перед обличчям Всевишнього. Чин похорону є молитвою Церкви-матері, яка, піклуючись про своїх духовних дітей, проводжає їх в останню путь з наполегливим проханням: «Христос тебе упокоїть в країні живих, і двері раю нехай відчинить тобі, і жителем Царства покаже тебе, і відпущення дасть тобі, в чому згрішив єси в житті, христолюбче»[1].

Мелодії стихир та пісень підібрані таким чином, що смерть близької особи стає живою реальністю, яка сприймається на свідомому емоційно-психологічному рівні. Увесь час похорону можна назвати великим чином прощання.

Наша церковна традиція знає чотири види похоронних богослужінь: похорон священнослужителів, похорон монахів, похорон мирян і похорон дитини. Пропоноване Вашій увазі видання містить заупокійні богослужіння за мирянами та дітьми.

Видання готувалося з урахуванням специфіки здійснення служб в середовищі української діаспори в Німеччині, де відсутні церковні дяки, але є вірні, які мають відповідну музичну освіту, хоча їм не вистачає необхідних знань богослужбового уставу та відповідної практики церковного співу. Тому  чини похорону та парастасу укладені із збереженням почерговості перебігу богослужінь, де зустрічаються повторення окремих частин, спільних для всіх заупокійних відправ.

Чин похорону творився на основі богослужіння утрені, тому раніше на ньому співався заупокійний канон чергового гласу суботньої утрені (до нашого часу ця практика не збереглась) [2]. У чині парастасу також вміщений канон восьмого гласу, який на сьогодні майже не використовується у півчій практиці. Цінною знахідкою став рукописний Помяник с. Вороблячин Яворівського району Львівської області, датований 1648-им роком, який віднайшов та охоче надав нам у користування д-р Василь Рудейко. Помяник містить мелодії ірмосів канону восьмого гласу, які вдалося адаптувати до українського тексту  (Требник 2001 року видання). Оскільки мелодії тропарів пісень канону не віднайдені, подаємо їх речитативом. Також у чині похорону, не подаємо передбачений церковним уставом канон восьмого гласу, з огляду на відсутність офіційного його перекладу на українську мову. Слід зауважити, що він за своїм змістом відрізняється від заупокійного канону восьмого гласу, поміщеного в чині парастасу[3].

Допомогою у вивченні заупокійних мелодій послужить аудіодиск із записом богослужінь, які містяться у друкованому виданні. В цілому добірка як зразок української похоронної традиції може стати практичним посібником для вивчення наспівів заупокійних богослужінь та добрим джерелом для молитовних медитацій.

Вибрані нами тональності у процесі запису музичного матеріалу є зручними для співу як чоловічими, так і жіночими голосами, проте співець чи група співців, звичайно, будуть орієнтуватися на власний вокальний діапазон і можливості. Дуже важливим є також пошук гармонійного співзвуччя між співом виголосів священиком і співцями. Відносними є не тільки тональності, але й тривалості нот, оскільки велику частину всіх піснеспівів складає речитативне розспівування тексту. Довші тривалості та мелодичні звороти підкреслюють ключові слова піснеспіву.

У теперішніх умовах свободи віросповідання наша Церква має можливість не тільки підтримувати і використовувати збережені досі надбання літургійної музики, але й повернути те, що було втрачено через практичне скорочення літургійних служб тощо. Хотілося б зупинити процес частого нехтування належним проведенням богослужінь.

Практика показує, що скорочення, а з часом видалення з активного вжитку частин богослужінь (молитов, піснеспівів) призводить до їх втрати і повного забуття[4]. Ми глибоко переконані в тому, що настане час, коли відродиться багата літургійна спадщина, яку витворили наші предки. Надіємося, що це скромне видання призведе до такого бажаного процесу повернення у щоденну літургійну практику прекрасних і цінних напрацювань минулих століть.

 Висловлюємо щиру подяку всім, хто працював над цим виданням, насамперед молодим науковцям-дослідникам церковної музики і богословам Любові Терлецькій, Марії Качмар та Івану Міщенкові за пошук, опрацювання і синтез текстологічного і нотного матеріалів. Висловлюємо вдячність за цінні поради та консультації професорові Крістіану Ганніку, доктору Василю Рудейку та о. митрату Віктору Головачу. За допомогу в озвученні нотного матеріалу щиро вдячні о. Володимиру Стефанишину.

 

о. Богдан Пушкар,

Бамберг